Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

У пік сезону на Адріатиці в похвалених мною кемпінгах ніде сраку примостити – всі сидять на головах одне в одного, коло моря місце вигризти і не надійся. Ми зметикували, що ліпше вже жити десь природними нелегалами і їздити в душ на пляжі, ніж бути в епіцентрі реаліті-шоу «мій матрац наступив на твій». Хоча дітям у міжнародному дурдомі, можливо, було б весело. Просто дурдоми дуже тісні – у Хорватії кемпінг у себе на подвір’ї організовує кожен охочий. Це тобі не гектари землі на Балатоні чи навіть не горби у Ліхтенштайні.

Л.

Літак

Мій московський приятель Гріша сидить із Каєчкою на качельці, читає Жадана. Півторарічна Каєчка чинно йому допомагає – не верещить. Майбутнім жінкам дипломатів так і пристало: мовчи, поки мущіна вєщь читає, созєрцай природу! А Кора тим часом задом-задом підходить до кам’яної заглибини з водою, де ми інколи коропів тримаємо.

– Кора, – кажу я повчально, – дивися, куди йдеш. Бачиш, там басейн? Ямка? Водичка? Високо, метри півтора! Там ямка, водичка, буль і смерть!

Кора глянула на ямку, на водичку і на сестричку на гойдалці. Зважила все. Примружилася. Відтак крихітний пухкий пальчик показав углиб копанки: «Кая!»

От тобі й на. Ми оніміли. Воно, канєшно, може, співпадіння, бо дитина тільки вивчилась казати слово «Кая», а може, цей злочинний супермозок вже знайшов експрес-метод позбавляння від конкурентів. Бо шось його, того молодшого на одинадцять місяців опецька, лупиш-лупиш по голові і по лицю дряпаєш, а ефекту ніякого – п’ять хвилин поплаче і далі на тебе дивиться, як на сонце ясне і старшу божественну сестру.

У кожного дитячого віку є свої плюси і мінуси. Найліпше літають свіжоспечені немовлята: вони просто сплять. Та ще й у спеціальній люльці, котру для вас чіпляють на стіну – руки вільні, ногам місце є, хоч бери і йогою займайся. Потім вони трохи підростають і ще не петрають, як зробити так, аби вуха не закладало. Чарівний трюк із пляшечкою (коли воно смокче, вуха розкладає автоматично) може не спрацювати навіть тоді, коли ви морили дитину спрагою до польоту. Що робити, коли воно, біднезне, репетує, наче різане? Нічого. Страждати мовчки, слугувати мішенню ненависті всіх довколишніх пасажирів. Зрештою, в цьому є й гуманізм: людям враз стає зрозумілою причина всього лиха їхнього життя. Ну і профілактика непогана – хай неготові до дітей пасажири вкотре задумаються, чи вони їм, ті діти, потрібні. А ті муринки, що вкотре запалають праведною дітоненавистю, отримають безкоштовний стимул заробляти більше й доробитися якщо не до приватного джета, то хоч до бізнес-класу. І все завдяки вам і вашому нащадкові.

Коли діти зростають, способів зайняти їх у подорожі стає більше, але тривають вони нестерпно коротко. В два з половиною і в три з половиною роки мої стереомонстри за годину часу випробували всі взяті мною в паніці відволікатори: олівці і папір, айпади, книжечки з казками, яблучка, ковбаску, горішки, сочки, телефон, туалети з їх інфернально привабливим звуком спуску води.

Отже, заняття закінчуються, починається нудьга імені «ми вже прилетіли?», «а ми вже там?» тощо. Не панікуйте. Видихніть. Будьте європейцями, котрим начхати на те, що їх дітьо поводить себе занадто розкуто. Не будьте батьками-росіянами, що готові вгріти дитину, бо зайвий раз посміхнулася незнайомцеві. Розслабтеся. Якщо комусь від вашого дитяти нестерпно – хай пензлює на приватний джет.

Ну і якщо мої поради здорового пофігіста не допомагають (а вони й мені, чесно кажучи, не завжди помагають – нас всіх виховували з добрячим почуттям провини), згадайте про чудову властивість часу: він закінчується. Яким би важким і жахливим не був, він однаково мине. Ясно, що година сорок у польоті з двома малими дітьми це явно не година сорок із подругою в барі за келихом холодного піно гріджо й хихотінням на тему мужиків. Я вже мовчу про перельоти по сім чи дванадцять годин, про переїзди за дві тисячі км, про рекордні істерики «хочу до мами» під час цих переїздів. Але кожна дорога колись закінчиться, кожен літак приземлиться, кожен крикун засне.

Т.

Транспорт

– We’re going to the park, park, park! – співаю я за кермом, везучи дітей, зрозуміло, до парку.

– Нє, мама!!! – верещить трирічна Кора, – так не можна! Так тато говойить!

– Гм… А як же тоді мені можна? – трохи ображаюсь я.

– А тобі так: «А в кйивого та-а-а-анцю, а в кйивого танцю не вивести кінця!»

Я плакала. І хтось мені ще скаже, що мова не є виразником глибинних культурних пластів?…

За кілька років наших із дітьми спільних подорожей ми, здається, випробували на собі всі види транспорту, окрім хіба що велосипеда. Ну, якось я не можу наважитися в Києві причепити до свого вєліка таку двоколісну капсулу, як роблять майже всі в Берліні, бо нема у нас в Києві ні берлінських велосипедних доріжок, ні достатньо адекватних водіїв. Так, хіба максимум по парку покататися. У той час як у купі європейських міст це цілком звичний і зручний спосіб пересування. Вірю, одного дня і на наших з вами вулицях настане свято. Коли люди більше дбатимуть про власне здоров’я, якщо вже їм начхати на довкілля, а не лише про статус і міряння пісюнами з приводу того, в кого потужніша тачка.

Наразі ж цей ековид транспорту я пробуватиму лише за кордоном. І не тому, що я сноб, котрий не може дитину на багажник посадити, а тому, що дві мої дитини на один багажник просто не влізуть, а якщо посадити одну спереду, іншу ззаду, не вимикаючи при цьому в них звук, то так ви мій притомний глузд і бачили. Ні, я ліпше в багажнику нашого універсала той вєлік до екосвідомої частини Європи доправлю, а там, у дикій природі, але по гарній дорозі дітей і повезу. А поки що вдовольнятимуся списком уже випробуваних способів пересування: автомобіль, літак, візок, поїзд, автобус, тролейбус, трамвай, катер, надувний човен, моторикша, річковий трамвай, кінь, верблюд, слон. Вибачте, якщо когось забула. Ах, ну так, саме когось – ніхто ж не відміняв людину як спосіб пересування дитини. Навіщо ж попридумувано всі ці слінги й рюкзаки-переноски?…

(Даруйте, але не можу тут бодай в дужках не помістити коротку нотатку про рідні поїзди.

Їхати з двома дітьми по два і три роки в українському потязі, з цим його повітряним туалетом – посадити дитину пісяти на льоту так, аби вона не оросила мені кеди, досі ще не